Дика натура Чорної трясовини залишається нескореною.

Нас всюди оточують чіпкі коріння, повільно задушуючи в своїх обіймах. Будь-які звуки тонуть в тиші ночі, поглинені мелодіями темряви.

Ми тонемо в них, ніби звірята в багнюці. Лози сплітаються навколо нас з невідворотною силою, з невтомністю зоряного сяйва.

Ми сидимо посеред обвітрених скель і наконечників кинджалів. Нас задушує вихор білого снігу. Ми шукаємо розуміння, яке допоможе нам повернути єдність нашого роду, розірване пеленою.

Ця земля велика і шумна. Вона поцяткована слабкими відгомонами відлуння, безпорадних і розбитих. Наші розуми застигли на місці — нерухомі, недоступні умовлянням або співчуттю. Ми розколоті, зім'яті і заточені, немов розкреслені чорними кручами долини.

Деякі з нас піднімуться. Інші залишаться. Старійшини збережуть свою чистоту, молоді ж згинуть, ставши чимось іншим.
Ми вже не єдині. Ми — вогники, що танцюють в такт різним мелодіям.

Піднімися на найвищу гору і поглянь за благословенний снігом горизонт. Втопи свій погляд в білизні, в цій спіральної безодні. Там, по той бік, лежить наша земля, освітлена світанковою зорею. Наші ворота до зірок тепер наглухо замкнені.

Почуй нас: ми прагнемо вознесіння, польоту, втечі. Ми повинні відкинути ці гнилі землі, осквернені корінням і плодами проклятого насіння.
Ми нудимося, бажаючи знову повернутися в лоно небесного світла і чистоти нашої зоряної крові.

Все і вся, на чому лежить слід нечистого, неприборканого, нерозумного, має залишитися тут. Навіть наші юні вогники. Наші двері закриті для вас.
Навіть не стукайте.

Ми ступили в угіддя побудованих людьми Святилищ ночі, переступивши поріг з радістю й легкістю. Ми поділилися з ними своєю мудрістю, своїм голосом.

Тим часом, ящірки звели свої храми з розколотих кісток, але їх підношення не привернули нашої уваги — і ми відвернулися від них.

Помилка. Прорахунок. Невірний крок. Лускаті створення побачили в нашій відповіді виклик. Заклик довести своє право на прихильність в бою. Коли вони завдали удару людству, намагаючись завоювати нашу увагу, ми відсахнулися в жаху — поклявшись ніколи більше не приймати нічию сторону. Навіть коли на горизонті виник Саван.

Дві хвилі крові обложили ці землі.

Одна була холодною і фіолетовою, наче слива в розпал зими, оповита смарагдовим листям, подібним до луски. Інша — червоною і теплою, мов пісня біля нічного багаття.

Порочна битва, породжена нашою любов'ю до вогню. Підносячи людство, ми принижували всіх інших... розтоптали насінину, що вважала нас своїм сонцем, своїм богом. Але насінина та росла в тиші й ненависті, і там, де впала хоч одна фіолетова пелюстка, її коріння вчепилося навічно.