Я ненавидів роботу на вантажному ліфті. Виявляється, бути селянином ще гірше.

Досі пам'ятаю, як все закінчилося. Саван заразив воду, що текла по верхніх каналах. Ми тягали туди-сюди мішки з піском і зводили кволі барикади, щоб не дати оскверненій воді піти нижче за течією, ледве справляючись з жахливим смородом.

А потім... кінець. Ні ліфту, ні роботи, тільки свербіж в горлі. Життя на фермі нестерпно самотнє. Мої єдині супутники тут — птахи й вічний кашель. Точніше, так було до вчорашнього дня.

Під час оранки я побачив щось посеред дерев. Щось настільки скручене, що я прийняв його за якесь чудовисько. Потім — бах! Грім, блискавка! Птахи заклекотали. Я відволікся на шум, а коли знову глянув на дивне створіння, воно вже наблизилося до мене.

Як виявилося, це була стародавня, згорблена карга. Вона каркнула: «Кашель у тебе нікуди не годиться, хлопчику. Але тобі пощастило — я травниця. Зазирни-но в мою хатинку, а вже мої зілля тобі допоможуть».
І тут як по команді ціла зграя птахів зірвалася з землі і зачинила крилами. Я закрив обличчя — вони ледь мене не зачепили! А коли я знову відкрив очі, ні птахів, ні карги вже поруч не було.

Сходжу до неї завтра. Втрачати-то все одно нічого.
— Дж.