Я завжди жив на маяку. На цих берегах мене породили, тут мені й довелося вирости. І я ні про що не шкодую.

Море знає мене краще, ніж рідна мати. Водна брижа знайшла відображення в зморшках на моєму обличчі, вирізала глибокі складки в моїй старіючій шкірі. Мої життя, моя пам'ять — лише карта безкрайньої синяви.
Але сьогодні мені привиділося щось... дивне.

Вечір був ясніше нікуди. Води мирно плескалися під сонцем, але їм не можна було довіряти. На горизонті зібралися чорні хмари, віщуючи бурю... а під ними раптово здалося щось неясне. Лише на мить.
Самотня тінь на тлі помутнілого горизонту. Вона витягнулася, як підзорна труба, і звернулася до берега. Вона побачила нас.
Потім, вона випарувалася. Зникла з мого бінокля.

Сподіваюся, це був просто шматок дерева. Що ще це може бути?

Цього місяця ми втратили в морі більше кораблів, ніж я згадаю за все своє життя.

Я звинувачую себе, хоча бездоганно виконую свою роботу. Щовечора я розпалюю вогонь, щоб вказати шлях до нашої тихої гавані. Я стежу за ним всю ніч, не даючи полум'я згаснути, розганяючи дим, щоб він не затуляв яскраве, ясне полум'я. Але цього недостатньо — і від досади я ледве можу заснути.

Кошмари виривають мене з ліжка, змушують схопити бінокль і сорочку й піднятися на оглядовий майданчик посеред темряви і зливи. Не можу позбутися думки, що якщо я буду досить довго вдивлятися в горизонт, то побачу її. Причину всього, що відбувається. Я зрозумію. Я здолаю.

Хмари насуваються все ближче. І вони щось від мене ховають.

Буря нарешті дісталася нас. Хвилі з ненавистю б'ють берега.

Я стою на майданчику маяка й відчуваю, як пориви вітру розривають мою бороду і плащ. У моїй шкірі досі відчуваються цяточки солі, що залишилися з минулої ночі.

Світло в моїй масляній лампі замерехтіло, нібито злякавшись. Полум'я билося і танцювало, намагаючись не згаснути... його танець був благанням, яке ніхто не міг почути. Марна праця, подібна до моєї власної.

Я запалив вогонь. Роздув полум'я. Протер бінокль. Подивився вдалину. Знову розпалив полум'я. Марно — буря була сильнішою.
У безсиллі я схопився за поручні, намагаючись розгледіти щось в ночі. І я побачив.
Пливучі пагорби — не з води, але з безлічі тіл —рухалися в такт бурі. Хвилю, що несе нам смерть. Кінець. Хвилю, що готова забарвити океан червоним. Хвилю ящірок.

Я відкинув бінокль і надяг чоботи. Якщо такий наш фінал, то я не помру на маяку.