Спочатку не було нічого. Ні пориву вітру, ні брижі на воді. Землі були безмовні, нічиї.

Але незабаром подув легкий вітерець, і тиша змінилася фанфарами. Грозова хмара, що вивергає грім і блискавки, заполонила все небо, а з її серця обрушився потік лілової крові.

Краплі впали на землю, зриваючи квіти і розсікаючи лози, не даючи пощади їх тендітній природі. Злива перетворила рівнину спочатку на поле бою, а потім — на океан.

Коли всі слабкі були повалені, буря припинилася, а море крові звернулося в масу, з якої виникла Праматір Везта.

Вона була першою з ящірок. І вона панувала всіма землями, але трон її був самотній. Одного разу вона вимовила: «Що є жадібність, як не яма, в якій можна потонути? Що є влада, якщо нікому правити?» і так вона вирішила розділити свої кров і славу.
Наша мати відклала сотню яєць під покровом зірок. Коли прокинулися перші ящірки, коли вони пробили свою шкаралупу, вона згодувала слабких сильним, щоб вони продовжили нести світу криваву бурю.

«Усі ми нащадки Праматері Вести, і кожен із нас прагне слави. Проте лише найвеличніші по смерті підносяться до земель за штормом», — Арк Морго.

Мерфіс був першим, хто вирушив у цю подорож. Він вилупився на скелястому березі та з дитинства був зачарований хвилями.

«Ці неприборкані води розкреслюють лінії узбережжя, вони вирішують, де проросте життя! Я підкорю цю вічно мінливу примару, що переслідує нас своєю байдужістю та примхами! Я попливу до далеких берегів і принесу туди наше потомство, щоб уся морська синь стала втіленням материнських обіймів!»

Його гартувало море, тому він вивчив його мову й почав розуміти його ритми. Сповнений рішучості привести свій новостворений клан, Драк'Мер, до родючих берегів, він вирушив за горизонт — і знайшов архіпелаг, прихований за лютим штормом.
Мерфіс підняв свій тризуб та викликав тайфун на двобій, але під час битви удар блискавки обірвав життя Мерфіса й відправив його дух в Арк Морго. Його клан дістався архіпелагу неушкодженим і донині панує над відкритими водами.

Почувши історію про Мерфіза, Фіраж вискочив вперед з натовпу ящірок.

«Навіщо все життя борсатися у воді? До чого потурати примхам хвиль, якщо можна прокласти свою дорогу вогнем?» — запитав він, червоний від люті. Жага перевершити брата розгорілася в душі Фіражу, тому він відправився в дорогу — але не вдалину, а вглиб. Він вирішив завоювати саме серце гори, щоб викувати свою славу посеред киплячого металу й ненаситного полум'я.

Коли родичі побачили його знову, його луска була щільною як вугілля, а шкіра сяяла немов сонце. Одягнений в попіл і золото, закричав він з вершини гори: «Чуєте? Гора гуркоче і вивергається, вона співає наше ім'я, вона славить наш клан! Драк'фір! Драк'фір!»

І гора справді заревіла і зашипіла, і позаду Фіражу забив потік — яскравий немов західне небо. Бурштинове сяйво поглинуло його тіло, але піднесло його душу в Арк Морго, де йому судилося правити до кінця вічності.

Коли яскраве сяйво бурштинового потоку засвітило нічне небо, Арізтар вилупився зі свого яйця. Він глянув вгору і побачив, як Фіраж перетворився із плоті в полум'я.

«До чого вічно повзати серед каменів, обпалюватися вогнем? — подумав Арізтар. — Підійти настільки близько до неба, лише щоб згоріти дотла? Цьому дурню потрібно було стрибнути! Злетіти там, де падають інші — ось найбільший подвиг з усіх!»

І він проклав свій шлях до далеких скель. Він витратив роки, підкорюючи висоти, полюючи на птахів, стерв'ятників і драконів — і нарешті дух праматері обдарував його власними крилами.
Так він став новим вождем клану Драк'арі, вільного від кайданів землі. Але підкоряючи одну висоту, він вже готувався злетіти ще вище.

І перед тим як зробити свій останній стрибок, він вигукнув: «Наші землі лежать усюди, де дме вітер! Але мої крила затьмарять своєю тінню навіть їх!»
І з цими словами він здійнявся до самого сонця. Його шовкові пір'я опали на землю, а його дух відправився в зали Арк Морго.

Юний Далзул побачив з неба пір'я, що залишали за собою тіні.
Він сказав собі: «До чого підкорювати небеса, коли земля велика і багата? Ми повинні ступити на материк і знищити його серце! Нехай його кров вимиє наш ґрунт і зміцнить наші тіла!»

І він встромив свої кігті в саму огрядну землю, яку тільки зміг знайти, і виліпив блоки з глини і каменю, щоб звести з них храми на свою честь.
Незліченна кількість ящірок трудилася й гинула серед його стін, а коли остання цегла лягла на вершину найбільшого творіння Далзула, він зареготав: «Почуй мене, праматір! Вся земля, будь то ліс або поле, скрипить для мене! Куди б я не глянув, куди б не вказав своїм списом, я не знайду краю моїх володінь!»

Поки він продовжував свою промову — нестримну, немов валун, що котиться зі схилу — інші ящірки повільно відступили назад. Вони відчули гул землі, і в одну мить величезний розлом розірвав землю надвоє.
Монумент під ногами їхнього вождя звалився, а Далзул виявився похований під уламками й пилом. Місце, де пролилася його кров, стало серцем його володінь, а його душа піднеслася в Арк Морго.