Земля з кожним днем стає все сухішою, прямо в руках перетворюючись на пісок. Лоб постійно вкритий потом, і ці солоні жалюгідні краплі — єдина волога, яка дістається моїм полям. Сумніваюся, що для врожаю цього буде достатньо.

Я молюся про себе: губи настільки сухі, що не дають зронити ні звуку... але відвідувачі не обділені моєю посмішкою. Я вибудувала цю таверну сама... як можна покинути її? Поки жива, буду служити цій землі, бо так робили мої предки.
— Емілі Фрей

Сонце спалює листя. Там, де в минулому році росли фрукти і злаки, залишився лише попіл. Я — єдина, хто ще може обробляти землю, але і мої сили закінчуються... Роздала останні шматочки хліба. У нас немає води, щоб зварити супу, немає пива, щоб подати гостям. Замість відвідувачів — лише купка зневірених, що засліплені сонцем.

Невже посуху наслали Древні? Чим ми прогнівили їх? Я не знаю відповіді... але віру втрачати не можна: більше у мене нічого не залишилося.
— Емілі Фрей

Ми врятовані! Жителі Східного Ляпіса зібрали вцілілих. Караван веде сама королева Джезміна. Мені вистачило почути пару слів і побачити, як її волосся майорить на вітрі, щоб зрозуміти: я піду за нею. Світло мужності та відданості вкаже нам шлях до нового життя.

Королева неймовірно рішуча, цілеспрямована, красива. Сподіваюся, що коли-небудь стану схожа на неї і буду вселяти надію в серця людей. Залишати свою таверну боляче, але я знаю, що потрібна в іншому місці... повинна вистояти... і не підвести свою королеву.
— Емілі Фрей