Мене охоплює тривога. Одна річ — мобілізувати армію, і зовсім інша — переміщувати цілі міста через увесь Ембервейл. Та все ж я королева Орінделу, і королівство покладається на моє непохитне лідерство. Ми мусимо вирушати в інші краї. Шукати родючі пасовища. Знайти безпеку. Завтра я віддам наказ про евакуацію та формування каравану до Лонгкіпа... Боюся, голос може зрадити мене, затремтіти, здригнутися... Та я пересилю себе — заради матері.

Ми прокладемо шлях у землі, порослі мохом і папороттю. На нас чекають пишна зелень, смарагдові обрії... та все ж я бачу лише темряву. Чи піде за нами мій брат Воргот? Я не витримаю зустрічі з ним після того, що він скоїв із Гормандером та його королівством Мелдор. Багряні кошмари досі катують мене ночами. Я чую його голос, і він недобрий. Змінений.

Мені треба відпочити. Попереду великий день.
— Джезміна, кінець року, 505 р. е. С.

Не бійся, зі мною нічого не сталося. Я вирішила дістатися до Брітлбуша раніше каравану! Дорогий Сайрусе, небезпеки цієї дороги відомі мені не менше, ніж тобі... але зупинятися я не маю наміру.

Я постаралася надати людям впевненості. Багато хто бачив, як загинув їхній урожай, худоба... Здавалося, вони ось-ось почнуть нарікати, але мої слова все ж підкорили серця. Одна жінка з натовпу — пекуча брюнетка, що назвалася селянкою і кухаркою, — завзято підтримала мене. Вона закричала: "Ми повинні піти за нашою королевою"... і люди радісно закричали.

Я відчуваю приплив надії. Сайрусе, не можна підвести моїх підданих, якою б довгою і суворою не була дорога до Лонгкіпу.

— Джезміна