Ці частинки не просто заражають — вони поглинають природні речовини й створюють якийсь цикл енергії та росту! Я повинна розібратися в ньому, провести більше дослідів зі спорами Савану й зрозуміти, що до чого. Це складно, так, але краще я буду в лабораторії, ніж у селі... Люди там мене втомлюють.

Рідина в чорному казані вирує — він немов затягує мене... Спори розчиняють усе, що я додаю, повільно пожираючи плоть і кістки. Змінюють, ніби рідина поглинає генетичні ланцюжки, щоб скласти їх наново.

Одного разу я довго дивилася всередину, і тут раптом примарилося, що вариво подивилося у відповідь. Здається, з віком розум починає давати слабину... чи мені просто самотньо.
— Ікора

Тепер я впевнена: мій розум зрадив мене. Роки усамітнення виснажили його.

Бездонна паща... живе в моєму котлі і чекає свого часу. Крутиться. Обволікає нудотним ароматом гниття...

Я чую шепіт, поклик. Слів не розібрати, але... вона знає, що всередині мене порожнеча.
Безодня теж порожня... і голодна.
Ми з нею схожі.
— Ікора

У голосі пащі, що звернулася до мене, відчувалися голод і самотність. Вона тужила, як і я. У мене не було вибору.

Я кинулася в неї. Зуби були гострі мов бритва і розсікли мою плоть. Я ковзнула під язик. Відчула задушливе тепло. Залишилася там. Тепер ми з нею одне ціле.

Чому моя плоть порожня?
Вона яма, яка мріє наповнитися.
Я ніщо, порожнеча, вакуум.
Кілька, багато, усі.
Затягнуті у вир, що живить цикл.
Сьогодні розмноження.
Завтра підготування, заново розплутатися.
Я сама безодня, що прокинулася знову.