Хай Рада й розколота, але це не має значення. Ми мусимо піднятися. Немає іншого шляху.

Схоже, нашому наймолодшому радникові кортить покинути Раду
Вирватися з Ради й обіймів Матері Полум'я з власної волі — це, звісно, ганьба, але й, що ще гірше, цілковита дурість.

Тільки-но Езрамін піде, ми перерахуємо голоси — і результат стане очевидним. Тоді й скеруємо енергію до Матері Полум'я, щоб дати поштовх нашому сходженню. Але чи буде цього достатньо, ніхто не може знати.

Ми прийшли до повного застою.
Новий смак, погоджуюся, — хоча в найкращому разі гірко-солодкий.

У нас не вистачає сил, щоби здійснити підйом.

Тому ми залишаємося в цьому проміжному стані — між брудом і кіптявою. Ми простягаємо зв'язані руки до зірок.

Ми спустошені. І такими й залишимося.
Фізично, духовно...

Лишилися від нас тільки половини, нам чогось бракує.

Можливо, ми ніколи не станемо цілими.

У нас більше не лишилося палива, а Саван досяг нашої обителі.
Ми не зможемо втекти. Не здатні сховатися. Ми стали врожаєм, готовим до збору.

Уперше за сотні років один із Древніх загинув від меча — відрізаний від світла Матері Полум'я... у відчайдушній спробі спинити хробаків, лози, тління.

Намарно, звісно.

Ми не повинні гинути як живі щити. Ми повинні стати паливом... щоб виграти час. Щоби втекти. Щоб урятувати найважливіше.
Ми станемо енергією — доки наші тіла не зможуть набути нової форми, доки наші душі не відродяться... якщо це взагалі станеться.
Іншого виходу немає.