Штурм Брами Древніх не зустрів суттєвого опору. У підсумку вона миттєво розсипалася на порох під натиском моїх воїнів.

Древні намагалися ввести мене в оману... а самі перекачали енергію зі своїх захисних бар'єрів, щоб зарядити якусь таємничу зброю! Це оголошення війни — тож її вони й отримають!

Я бачу їхню легендарну Цитадель удалині: вона гордо виступає з-за лінії горизонту, розрізаючи світло молодого місяця!
За словами Мандрівника, саме тут вони тримають своє полум'я... звідси зійде вогонь, що впаде на МІЙ народ, спалюючи МОЇ землі!

Правління щурів має закінчитися... Разом ми мусимо знищити їх.
Ми спустимо їх на землю. Хай летять вниз.
Вниз і вниз
до нас.

— Лорд Воргот, Вартовий Півночі, Правитель Рімгарда

Я відчуваю два серця у своїх грудях.

Одне притримується мстивого ритму. Воно наростає, рве й роздирає, душачи мене зсередини. Воно здається справедливим, хоча й злостивим.

Є ще один відгомін, який лунає всередині. Тихий гул, м'яке нагадування про... про що, власне? Певний привид мене самого, якого я не впізнаю — менш зморшкуватий і виснажений.

Він говорить про рубіж, яким можна правити лиш сильною рукою. Про горде, але розбите королівство, що прагне єднання — у кулаку. Про крихітну насінину, загрозу, таємно посаджену на задвірках розуму й виплекану, аж поки вона не пустила коріння.

Він то Вартовий Півночі.
Боронитель стіни.
І він теж розчавлений цим кулаком

Бо живе у світі мишей і людей, де боягузи тримають інших у путах.
Де потрібен меч, щоб розірвати ці пута.
Пута, що неможливо відтворити.
Там, де слабких викорінюють і треба піднятися, щоб вижити.
Тож стіни мають бути вищими, а сходження — крутішим
, проте відстань постійно зростає, аж поки весь світ внизу не буде вкрито синім туманом.

Туман об'єднує, так каже насіння.
У Савані все є цілісним, і все є одним, і одне є всім.
Й ось права рука простягнулася, щоб показати: вона тримає в кулаку
меч — кінець усього.
Блакитна нитка, що зшиває два серця в одне.

— Лорд Воргот, Вартовий Півночі, Правитель Рімгарда

Доля наздоганяє нас. Їхня проклята Цитадель ближча, ніж будь-коли... а в ній — їхня зброя. Вогонь, який ми маємо загасити... Мати Полум'я, яка загрожує спалити нас живцем. Джерело їхньої вічності й життєва сила їхнього виду.

Ми мусимо відокремити мишей від людей.
Щурів від правителів.
Древніх від попелу відродження.

Ми мусимо загасити її. Щоб об'єднати все. Щоби стати цілісними, як обіцяє Мандрівник.

Він стояв поруч зі мною, за крок від краю, широко розкинувши руки.
«Ось що бачать птахи, — сказав він. — Хижі птахи. Вони ширяють високо, понад усім».

Так, звичайно. Я маю ширяти. Над щурами. Над усім.
Саме тут я мав опинитися від самого початку й саме тут маю покласти край усьому. Хоч моє серце й болить... та я виконаю свій обов'язок.

— Лорд Воргот, Вартовий Півночі, Правитель Рімгарда