Русалчині очі Давно колись жила русалка,
що в омуті озера тихого,
чекала, мов рибалка,
свого нерозсудного милого.
Горить в ній щось і палає,
од голоду, що не має спину,
ця нестримна крові жага
не покине її до загину.
Зваба звала й манила,
аби до неї хоча би хтось завітав,
що всі для неї — просто пожива,
про то ніхто й гадки не мав.
Погляду не відвести,
як горять ці червоні вуста,
хіба її наміри нечесні,
та вона ж сама чистота.
Солодкі обійми, жадоба,
від палу захоплює дух,
звідки з'явилась ця злоба
та й любчик раптом ущух.
Місяць спогляда ріки крові,
таких не один був-не два,
та промовчить наче у змові,
для нього то звичайні жнива. | 
