Я постійно чую шепіт у пітьмі. Він ледь чутний. Віддалений, але наростає... кратно. Нашаровується. Наче відлуння, що відповідає на власний поклик. Шари піднятої завіси, які, коли її здіймають, накладаються одне на одного.

Коли я намагаюся розправити складки, мені здається, ніби я торкаюся шкіри — шкіри там, де її не повинно бути, де її ніколи не мало б бути.
Щось, що росте без упину, постійно нашаровуючись новою матерією. Щось із багатьма обличчями, з багатьма вустами, що голосять водночас.
Викрики, омани, глузування.

Попільна Колиска нарешті мене доконала.
Інші вже давно полягли чи здалися Савану... А для мене останньою краплею стала ця нестерпна спека… і всі ці… голоси.

Довгий час мені не вдавалося з'ясувати їхню природу. Вони не породження мене й не є моїми чи мого Володаря соратниками...


А потім мене осяяло. Коли Мандрівник заговорив, упевнено здійнявши руки, стоячи праворуч від Воргота, я почув його.
Я почув голос шепоту, що лунає з безлічі вуст.

Він завжди в тій самотній вежі.

Замість того, щоб обговорювати плани зі своїми людьми — або радше зі жменькою тих, хто лишився — він вдивляється в зірки… Чому? Це, мабуть, справа рук Мандрівника. Саме він отруює його розум; направляє його руку, його меч…

Яку відповідь, яку мудрість може приховувати місяць над головою? Чи, може, Володаря полонили емоції? Ні, неможливо.

Мабуть, це його спосіб підготуватися до облоги.