Принаймні в чомусь від солдатів Рімгарда є зиск. Після того, як вони прорвали Стародавній бар'єр, мені вдалося прослизнути всередину. Якщо вони змогли зламати печатку тут, то, найімовірніше, браму теж вдалося відчинити...

Лорд Воргот, певно, уже в дорозі. Наразі це лише припущення... але не позбавлене опосередкованих доказів:
Саван зосередився тут у неймовірних обсягах. Він повзе від Бухти прозорої води аж до... а куди, власне? До якоїсь центральної точки, платформи далеко внизу... прямо під плавучими островами.

Не тільки я прагну зійти нагору. Побиті тлінню лози тягнуться, хапаючи
острівці, що дрейфують над ними, й утримуючи їх доволі низько. А отже, навіть я зможу до них дістатися.

Доки увага Савану прикута до тієї платформи, я ще можу встигнути. Треба ризикнути.

— Лорейн Крім

Я вже відчувала подібний жар раніше.

Колись давно залишила свою помічницю Налу досліджувати моноліт біля Стовпів Творіння... дивну споруду, схожу на портал, посеред моря полум'я.
Вона називала це «брамою» — у жарт, звісно. І все ж, можливо, вона мала рацію. І, можливо... ця платформа є чимось подібним: телепортом, що веде до островів нагорі.

Звісно, його не активовано. Інакше то було б занадто просто.
Два спостереження:
1. Я бачу стовпи світла вдалині, які збігаються з напрямками позначок, що оточують платформу.

2. Ці стовпи, можливо, подібні до маяків Шпилів Древніх, і на них треба піднятися, щоб запустити телепорт!

... Додам іще одне зауваження про всяк раз:
3. У мене майже не лишилося провізії. Але я не можу, не повинна залишати цю платформу.

Цікаво, що сказали б Нала чи Френ, побачивши мене зараз — на іншому кінці світу, на краю вічності, прикута ланцюгами до прірви, я тягнуся до зірок.

Схоже, я навчилася мови Древніх, щоби зрозуміти один-єдиний жорстокий жарт. Насправді, можливо, я сама й стала суттю цього жарту.

Що ж, подивимось, хто сміятиметься останнім. Я все ще маю надію. І завжди матиму.