Людина, яку я поховав, більше не була моїм батьком. Він був іншою людиною, захопленою і спотвореною мечем із зірок, який ніколи не повинен був потрапити до його рук.

Він знайшов його, коли я був ще дитиною. Згодом я щовечора бачив його згорбленим над кипою паперів. Його довге поріділе волосся маслянистими пасмами закривало обличчя, звисало на коліна, де він тримав лезо. Його крива шия робила його схожим на плакучу вербу.
Він навіть не повернувся, щоб подивитися на мене. «Скажи мені, де твій близнюк, малий?» — прошепотів він до шаблі. «Іди сюди, зроби мене цілим».

Тепер, через багато років, я сиджу, згорбившись над власним письмовим столом, як колись батько. Його останнім бажанням було, щоб його поховали з шаблею. Я виконав його. Чи правильно я зробив? Він не загинув від леза, але цей меч забрав його життя...

Століття тому наше королівство було безплідним. Нескінченні пустки простягалися в усі боки, а небо над ними було вкрите густою чорною смолою.

А потім небеса відкрили свою пащу та показали мерехтливе море. Потік падаючих зірок вирвався назовні, залишаючи сліди кольору і вітру, що розфарбовували горизонт.
Вдаряючись, вони штовхали і розривали землю на шматки. Незабаром наші дикі землі були покриті горами, долинами і водою. Але не всі зірки давали життя. Деякі прагнули забрати його собі.

Два мечі впали згори — один менший, інший більший — і вдарили по наших гребенях. Один з них заснув під свіжим снігом і квітами тирличу, інший проковтнула небесна паща печери.

Чи був це поганий знак? Реліквії битви на безкрайніх просторах? Дарунок від Древніх? Цього ми вже навряд чи дізнаємося.