Один до слави, один до льоду, один до правління, а інший — до життя Ген зліва — найстарший, владар століть,
Де дзьоб орлиний у хмарах летить. Він
небо й плоть роздирає у прах,
Де кров на снігу — то братовбивства жах.
Праворуч — найменший, дитя він струни,
Хай голос натхнення веде з глибини.
Крізь розпачу море
ти шлях свій пробий, Там серце морське відшукати зумій.
У залі, де вісь, як хребет той, гуде,
Угорі і внизу на тебе хтось жде. Заховані двоє, чекають в пітьмі…
Нехай королеву Пайкмід спокоєм накриють віки — 482 р. е. С. | 
