Корона надіслала новий наказ.
Ми повинні підготувати до відправки нове судно, але на його борту буде вантаж, який нікому з нас не дозволено оглядати. Дивна річ. На ящиках немає ані міток, ані написів, ані навіть пункту в накладній. І вони міцно опечатані.

Владика вважає цей вантаж настільки важливим, що він відправив для нагляду своїх людей. Ми очікували досвідчених ветеранів, але бійці, що заявилися вчора, виглядають ледь живими. У них засклені очі й волочаться ноги. Зараз вони встановлюють гармати на судно... моє судно. Такого мені бачити ще не доводилося.

Не знаю, для чого знадобився цей вантаж, але мені все це не подобається. Хіба мені не належить знати, що я везу?

Сьогодні вночі цікавість взяла верх. Мені пощастило викрити момент, коли солдати відвернулися кудись вдалину, за горизонт, і шлях на борт був вільний.

Наглядачеві дока повинно бути відомо, що діється в його порту, чиї б печатки не стояли на вантажі! Так що я прослизнув в трюм, намагаючись не упустити з тремтячих рук залізну решітку. У повітрі пахло гниллю. заразою. Може, щури, а може, якийсь випадковий бідолаха? Я прикрив рот і ніс хусткою та продовжив пробиратися далі, до задньої частини трюму, де були складені ящики.

Я зламав одну з печаток і відсахнувся в жаху від відкритого видовища.
У ящиках було не зерно, не порох, але якийсь задушливий туман — замкнений всередині подібно дикому звіру, неслухняний, що прагне вирватися. Ніяких позначок, ніяких попереджень. Лише блідий туман, що ширяє над гнильної грибницею.

Значить, владика хоче принести цю заразу до чужих берегів? Мої кораблі призначені для провізії й одягу, але ніяк не для подібної гидоти, гіршою за зброю!
Завтра я покину свою посаду. Нехай мій наступник розбирається з тим, що буде далі.