Скільки себе пам'ятаю, нас завжди було троє. Ендрю, Гаріот і я — ну й риба, звісно. Наше мале гніздечко біля ополонки стало нам домом, і ми ніколи не відходили від нього далеко.

Сонце вже сідало, Гаріот ховала свій новий трофей — звичайний собі вечір. Коли ми збиралися, Ендрю вирішив лишитися, щоб «порибалити» наодинці... але я бачив той блиск у його очах, той погляд углиб печери. Ендрю наче щось тягнуло всередину. Може, він сподівався знайти чистішу воду чи власну велику здобич? Хтозна...

Відтоді він змінився. Востаннє, коли я його бачив, у нього були скляні очі й хрипкий кашель. Через це риба вислизала від нього частіше, ніж зазвичай. Та попри це, Гаріот витягла здоровенну рибину — слизьку малинову спинку, важезну настільки, що ледь утримала.
Ендрю вирвав рибину з її рук і не вагаючись зняв з гачка та запхнув собі просто в горлянку. Коли Гаріот почала обурюватися, він миттю заткнув її, мало не скинувши з нашого помосту у воду.

Того дня ми пішли раніше, без Ендрю. Гаріот хотіла повернутись і «все владнати», але боюсь, нашому другові вже нічим не допомогти... щось прокралося в нього, поки він блукав нутрощами тієї печери. Я мушу вберегтися від цього. Назавжди.

Я помираю з голоду
Вони хочуть, щоб я згнив

Ніколи не діляться
Завжди вдають, наче їм не байдуже

У шлунку бурчить, я не можу заснути
Не можу вдихнути... щось сидить у легенях і душить мене

Мені потрібна свіжа риба
Свіжа кров
Але вони нізащо не поділяться — Вона на це заслужила
І якщо ти не відчиниш,
Нільсе
, я прийду і по тебе теж
І я зроблю з тобою те саме, що з Гаріот