Світло Древніх принесло не сліпоту, а прозріння. Коли нас огорнув білий серпанок, калейдоскопічні промені звалилися вниз і занурили мене в глибокий сон.

Я опинилася на землях мого брата, ще перш ніж скверна погубила їх. Я побачила буйні поля, які затишно сопуть в річковій долині, що омивається узбережжям. З боку океану долинув звабливий поклик. Це був знак. Ми зобов'язані розмістити горнці Попелу за межами наших берегів за всяку ціну.
Я поділилася своїм видінням із Древніми й зрозуміла, що слова зайві. Вони вже знали, куди маємо йти. Тож ми вирушили в дорогу, а слабкі смуги світла все ще витанцьовували серед зірок.

Цей міст — найшвидший шлях до Вейлвотерської низовини, але він у занепаді. Мої супутники вважають за можливе рушити на схід, а потім обійти край хащ, аж поки не дістанемося моря. Мене кидає в дрижаки від самої думки.

На цей час мій брат, лорд Воргот, уже мав вирушити до Посталих островів — домівки Древніх. Та попри це, я боюсь зустрічі з ним. У затінку гілок, у химерній тіні листка монстери, у власному відображенні на поверхні озера, у найглибшому сні...

Він і я однієї крові. Іноді я боюся, що ми ближчі, ніж мені б того хотілося.
Я молюся, аби мій сон не перетворився на нічне жахіття.

— Королева Оріндельска Джезміна

Наші мандри доведеться перервати, яким би болісним не було це рішення.

Припаси вичерпуються, хоча іноді здається, що я єдина, хто ще їсть. Принаймні жахіття цього нового світу не притупили мій апетит... Однак маю визнати, що черствий хліб і гіркі плоди, якими я набиваю шлунок, навряд чи цьому сприяють.
Як же я сумую за печеною пряною юкою... за медом, що стікає по моїх губах і пальцях, за ще солодшим ароматом любої мені душі — важко зберігати ясну голову, коли серце розривається від болю.

Щойно відновимо сили, ми заберемося з-під захисту цієї споруди Древніх. Невідомо, що ще чекає на нас у володіннях лорда Воргота. Ти ще там, брате? Чи твій дух блукає цими пустками?
Поки я завмерла на порозі завтрашнього дня, спогади, які вважала похованими, виринають знову. Пульсуючий біль пронизує мою щоку. Я відчуваю удар твоєї закутої в броню руки, наче вперше. Згадую падіння, що було потому, холодну алебастрову підлогу, кров, що сочилася з мого носа й губи.

Де б ти не був, залишаєш по собі сліди... у річках, у вітрах, у людях — і моє найпалкіше бажання, щоб і мій слід мав значення.

— Королева Оріндельска Джезміна

Ми брели крізь багнюку, хащі та болота, аж поки не вийшли на галявину. Поза нею багно змінилося чистою водою, а очерет поступився місцем бамбуку та пальмам.

Я схилилася, щоб омити руки в озерці, вкритому лілейниками, що тягнулися до ліан і порослих мохом пнів удалині. Їх яскравість і аромат нагадали мені про моє кохання. Можливо, саме ця мить необачності й мала стати моїм кінцем.

З хащ вистрибнуло сімейство жаб, одна жахітніша за іншу. Я підняла голову й зустрілася поглядом із вістрям списа, що виткнулося з густих заростей — його віддзеркалення у воді розлетілося дрібними хвилями.
Чутки не брехали. Драки повернулися... і в ту мить я побачила їхню жагу до крові.

Поки я тамувала подих, драк зі списом повів очима довкола. Коли ж його погляд зустрівся з поглядом Древніх, що були поруч, він випростався, вигукнув щось і з плескотом впустив зброю. Його тіло завмерло в молитовній позі, він упав на коліна у воду просто переді мною. Я кинулася назад, на ходу намацуючи гострий камінь для захисту — та в зброї не було потреби. Ці звірі шанують моїх супутників як посланців своїх богів та охоронців брами Арк Морго — їхнього царства мертвих.

Як народилася ця фатальна омана, мені невідомо. Але сьогодні вона врятувала мене від того, щоб самій відправитися в Арк Морго. Якби я була сама, мені б так не пощастило.

— Королева Оріндельска Джезміна

Я вважаю, що поки Драк'Дали тут, закладати горнці Попелу не можна. Ті, хто всередині, будуть у небезпеці, оскільки поруч шастають ящірки. Їх занадто легко зламати, і тоді бранці стануть здобиччю цих звірів... не допоможе печатка оболонка Древніх.

Тож ми знову вирушаємо за горизонт, як і планувалось спочатку. Я сподіваюся найняти судно в затоці Стілвотер... можливо, тоді нам удасться побачити, як далеко поширилася скверна, і відслідкувати її шлях на мапі.

Я непевна, чи правильно продовжувати шлях... Ми могли б повернути назад, кинутися до летючих островів, де мешкають старші Древні... спробувати захистити їх, попри всю їхню непохитність, відкинути армію мого брата й змусити його впасти ниць, доки він не вдерся в їхню браму. Але як? Хто стане до зброї?

Ми мусимо вижити. Заради майбутнього і заради всіх, хто покладається на нас. На мене. Заради тебе, Емілі.
Коли я повернуся, то вплету лілійники у твоє волосся і співатиму тобі під звуки ліри, допоки мій голос не охрипне. Колись. Обіцяю.

— Королева Оріндельска Джезміна