Я посеред хащі. Тут легко сховатися, але ґрунт м'який настільки, що залишаються сліди. Сумую за гірськими стежками й глибокими ущелинами, куди можна було кидати камінчики та прислухатися до відлуння.

У трясовини дивний запах — кислий, як у винокурнях у Хоулінг Пайк. Думаю, не варто заявлятися в Гленвуд-Енд: там занадто багато людей. У води присмак міді... погана прикмета. Потрібно скоріше рушати в дорогу.

Тутешні скелі випускають приємне тепло, тож багаття можна не розводити. Я чую вдалині, як вони щось шукають і виють. Це вітер приносить їхнє божевілля до мене, піднявшись із боку шахт. Що вони шукають? Їхні крики розрізають ніч і відлякують усю дичину. Голод підступає.

Може, варто було затриматись у Гленвуд-Енді? Ні.У тому місті все смерділо кров'ю і обманом... надто знайомий мені запах. Нехай моє серце голодує, але я мушу йти далі.

Нарешті свіже повітря, в якому немає навіть слабкої домішки нудотного гниття. Навіть голова паморочиться. Я не спала з тих пір, як залишила веретено на горі в Ревелвуді. Так далеко... але повернутися я не можу.

Треба йти далі. У тій гущавині я відчула щось зловісне. Воно, мов коріння, повзе, обплутує, здавлює і душить. Мерехтить у темряві серед гілок... невидимий хижий павук, що плете навколо мене своє павутиння.

Тепер я знаю, що ці кошмари створюються людьми.