Мій батько був солдатом — мені ж до нього далеко. Кого я обманюю, перебуваючи тут пліч-о-пліч з цими широкоплечими, відважними, жорстокими чоловіками? Їх очі пусті. Обсидіанові ями зжирають мене, оголюють мою власну слабкість, змішану з презирством.
В них нема доброти... вони знають лише гнів, — паливо їх сили, — який поглинає їх і зігріває їхні тіла, коли вони пробиваються крізь сніг та лід.

Після смерті батька від аванпосту майже нічого не залишилося. Як, власне, й від мене.
Вони знають. Знають, що я збіжу та сховаюсь при першій нагоді. Вони насміхаються наді мною. Вони перевертають моє ім'я. Ось чому вони нав'язують мені чергування на сторожі... мене навіть це лякає.

Може, все не так страшно. Батько повторював: «Труси живуть довше».

Навколо вершин вітає кільце — Далеко, на відстані,
Сірі тіні від крил у ранковому сонці.
Крила несуть — ховайте лице

Промені сліплять, вітер гуде

Вони піднімаються, падають з хмар — так близько, у самих очей
Так близько й далеко,

О, Полум'я,
Від гніву їх захисти!