Я знаю, наше прощання не було мирним, але ти знаєш, як мені складно висловлювати свої почуття...

З чого б почати?
...Коли я дивлюся на небо, то згадую, як ти вчив мене поводитися з планером. Як завжди був поруч. Коли я боялася стрибнути з уступу в порту, ти тримав мене за руку. Коли я вперше вдарила молотом по залізу, тебе обсипало іскрами, але ти навіть не ворухнувся.

...Я шкодую про те, що спалила твою кузню... злоба взяла своє. Ти ж говорив, що мені дістався характер матері... Тож відправляю тобі нові ковальські інструменти. Повір, вони гідні. Бо...

Я хотіла вибач... Ні.
Ти завжди будеш моїм бать... Ні...
Ох, не знаю. Забудь.

І ти, і я знаємо, що прощатись я мене теж не вмію. Справжня Андерс, немов мама. Як мені закінчити?

Ну, бувай.

— Рошель