Я вважала свої колишні переконання чимось на зразок пальто, яке завжди можна зняти.
Тепер розумію, що вони змінили мене так, як навіть уявити собі не могла. Вони всотались у пори й засіли під шкірою.

Коли я розпочала свою подорож сюди, то мала найкращі наміри. Ліпше зрозуміти Древніх. Учитися й розвиватися.
І все ж я привезла із собою зброю. Мечі, луки, кинджали — хотіла бути готовою. Готовою до всього. До бою.

Ось чому впилася пальцями в паличку, побачивши Древнього вдалині. Уперше в житті я споглядала представника їхнього виду. Той виринув із густо порослою травою галявини, височіючи на тлі сонця, що котилося до обрію. Потім знову схилився.
Він збирав чебрець. І щось наспівував.

Я відчула, як мене охопив сором, й ослабила хват. Мої інстинкти знову мене зрадили. Тож деякий час я просто стояла там. Прислухаючись до мелодії, що здавалася знайомою, ніби вона була людською... та, можливо, так і було. Можливо, навіть більш людською, ніж я сама.

Відтепер я продовжуватиму свій шлях без зброї, без страху, з новою піснею на вустах, під яку йтиму вперед. Деякі ноти звучать фальшиво, інші досі душать мене... Та не пісня мучить мене, а жахливий кашель, що гримить у грудях.

Дарина