Моя бабуся — славетна Хама — розповідала історії про старийЖертовник Полум'я жертовник Полум'я, загублений десь на горі далеко на південному сході. Перед сном моя уява малювала священні сувої, забуті магічні томи й молитви... скарбниці людської віри... цілі розсипи сувенірів і дрібничок, що поблискують у відблисках вогню.

Якщо цей жертовник і справді існує... можливо, я зможу відшукати його! А потім почну брати плату за вхід: невисоку — по монеті з паломника. Але без гарантій. У дусі Конвеїв, так би мовити!

Я з теплотою згадую бездумні роки юності, прагнення завжди бути на крок попереду. Мене приваблювали глибини, повні таємниць і загадок. Знання тягли до себе, а світло Полум'я вказувало шлях. В молодості не боїшся помилок, а кожна безодня вабить обіцянкою вічності.

Ці часи давно в минулому. Пісок в моїх годинниках вже майже вичерпався. Я чую, як Полум'я закликає найстаршого з нас — мене... і приходить жаль. Навіть серце нашої планети змінилося. Плоди моїх досліджень прирекли на загибель дітей, розорили угіддя. Мені варто було боятися невдачі, а не змін. Вічність безодні — це забуття.
Моє ім'я викарбуване в камені. Мої гріхи увічнені в обелісках, яким судилося пережити мене. Думка про те, що мене забудуть, була нестерпна: довелося залишити свій підпис на останньому обеліску — зовсім як люди. Я передчуваю свою останню мить. Далі лише холод... порожнеча.
— Манатор