Під час бурі вчора вночі мені довелося спостерігати дещо неймовірно загадкове.

Роботи над колодязем еліксиру відклали — з такою зливою навіть найзатятіший архітектор Мелдора змушений був відступити. Я сидів у своєму укритті й чомусь відчув, як холодом потягнуло по спині. Раптово по краях намету закружляв блакитний туман... Мені довелося визирнути.

Крізь завісу дощу я побачив постать у каптурі на дорозі до Гленвуд-Енду, що була схода на привида й зависла в повітрі. Мені нутро скрутило, здавалося, що я падаю в безодню... спотикаючись на крутих сходах, які ведуть у невідомі глибини. І там на мене щось чекає...

Певне, я знепритомнів... А коли прокинувся на брудній землі біля свого намету, буря вже стихла.
Можливо, пам'ять мене підводить. Можливо, я втомився від роботи...

Мій син, Джейкоб, нещодавно почав розповідати про «нового друга», з яким познайомився.

Він сказав, що посеред ночі до нього прийшов хтось у плащі й сказав, що їм треба копати разом. Мене це так налякало, захотілося перевірити всі входи й двері. Але нічого не вдалося знайти, тому залишалося лише скинути все на дитячу уяву...

Але це не спинило мене від того, щоб поміняти замки й забити вікна дошками. Так, це змусило мене нервувати, але, можливо, недостатньо...

І двох тижнів не минуло, як мені довелося зіткнутися з тією постаттю. Усе було таке живе — покручений чоловік, його понівечене обличчя, висів собі над моїм ліжком... а в голові лунало лише одне слово: «Копай».

Єдиним варіантом стало приєднатися до місцевих підрядників, що будують колодязь еліксиру. Незабаром ми прориємося далі й побачимо, що там. Якщо я не можу захиститись, доведеться зіткнутись напряму. Заради Джейкоба. Заради всіх.

Я досі пам'ятаю того дивного відвідувача, що приходив до мене в таверну.

Це був спокійний день кінця року 498 р. е. С. Тоді найкращими клієнтами в мене були підрядники й будівельники, які працювали над місцевим колодязем еліксиру. Але вони вже закінчували, тому не мали часу, щоби приходити.

Уже був час закриття, коли таємничий мандрівник з'явився на моєму порозі. Та людина наполягала на тому, щоб випити зі мною, і хоча в цьому немає нічого такого, однаково хотілося тримати відстань. Той гість здавався... хворобливим.

Хай там як, отримавши свій кухоль, мандрівник почав розмірковувати вголос про таємниці, сховані під землею. Години пройшли за байками про магію, яка, коли її відкопають, принесе безмежну силу й зміни.

Лишень коли той незнайомець пішов, мої вуха заполонив стукіт власного серця, а погляд зачепився за все ще повний кухоль елю. Тоді ж прийшло розуміння — мені обов'язково треба побачити завершення колодязя еліксиру на власні очі!