Наш емпірейський учений згасає.
Хода його сповільнилась, тепер він не може обходити Храми ночі, як колись. Ітан був нашим провідником десятиліттями — і десятиліттями ми приносили ці пожертви. Та віднедавна серед нас дедалі більше сумнівів.
Древні не поверталися. Уже багато років.
Їхня відсутність колись здавалася священною. Тепер же ввижається, ніби нас просто покинули напризволяще.

І сьогодні, покинутий Древніми й обтяжений потребою зробити вибір самотужки, учений назвав свого наступника.
Власного сина.

Оголошення пролунало без церемоній, без поради — лише наказ, що зійшов зі згасаючих вуст.
Та ми заледве бачили того хлопця. Він не старійшина. Він ніколи не заходив до Храмів наодинці.

Хтось схилив голову, усе ще тримаючись за колишнє благоговіння. Але багато хто тримав голову високо — і в їхніх очах застигла недовіра.

Невже все ось так скінчиться?
Боюся, Древні більше не благословлять нас своєю присутністю.