Людство зникне, як і всі живі істоти. Їхнє світло замерехтить і згасне без дотику вічного Полум'я.

Безглузде і нікчемне перед лицем майже нескінченного сліпучого осяяння.

Перетворюючись на пил, ми перетворюємося на вогонь. Нескінченний цикл розорення і сум'яття.

Яка несподіванка — людство ефемерне! Лише коротка мить у часі, довгий вдих, спалах — і більше нічого!

І все ж — незважаючи на свою смертну природу — вони створили вогонь.

Своє Полум'я, щоб скрасити світанок.

Під нашими землями знаходиться розколина — настільки глибока, що її таємниці не вдавалося розкрити тисячоліттями.

Але жодному секрету не вислизнути від світла безсмертного Полум'я. Древнє зло, що набирає сили... зростає.

Його треба поховати, затопити й запечатати. Людство ніколи не має стикатися з цими щупальцями хаосу.

Вони пролили кров землі. Витягли її, очистили, перетворили, обробили. Перетворили на щось нове.

Тепер в жилах молодої порослі Ембервейла тече древня і нищівна сила. Ми програли, засліплені своїм стоїцизмом.

Час спрямувати погляди до неба, бо цей порочний світ вже не врятувати.

Глибоко в серці нашої планети тече велика сила. Часом її світло проривається назовні, розсікаючи межі простору і часу.

Перед нами двері, які судилося відкрити лише тим, кого торкнеться Полум'я: найяскравіші з усіх його іскор пройдуть шляхом вогню і висвітлять приховане в темряві.

Не можна дати зіркам згаснути. Не можна дозволити сонцю назавжди закотитися за горизонт. На нас чекає немеркнуча слава.

Ми були розділені. Нас розірвало на частини, як двоголового вугра.

Розлад у нашому середовищі відокремлює нашого молодшого від неба — нарешті нова глава. Вони хочуть захистити ефемерне полум'я, надихаючись вогнищами і світлячками людства.

Ми всі почнемо падіння. Нарешті, ми спотикаємося.

Нарешті пережиток темної епохи залишився позаду.

Ми втопили його у хвилях. Ще одне породження зла — груба помилка — було поховано назавжди.

Нехай води очистять осквернене. Після нас хоч потоп.

Можливо, Полум'я було спотвореним все своє існування. Засліпленим власним сяйвом... а може, то були ми.

Останнім пороком стало вознесіння над усіма іншими. Тепер нам судилося падіння — глибше найтемнішої розколини в царстві зорепаду. Ця катастрофа розколе нас надвоє.

Ми роз'єднані, розбиті... юні життя губляться на війні, а старі замкнулися серед зірок. Ми помилилися й станемо попелом на небосхилі. Потрібно почати все заново.

— Манатор