Привіт, Девісе! Сподіваюся, у тебе все добре. В мене важливе прохання.

Ти знаєш відлюдника з гори за ущелиною, який іноді приходить сюди? Такий дивний чолов'яга, одягнений у шкури, який обмінює аметисти на припаси?
Він знову з'явився, але цього разу не просив ані трави, ані овочів. Він шукав ліки, але наші запаси закінчилися. Навіть мішечок з аметистами, який він стискав в зморшкуватих руках, не міг нічого змінити.

Як тільки ми отримаємо нові запаси, не міг би ти відкласти для нього кілька настоянок? У наших солдат пріоритет, але старий був у відчаї, тому давайте залишимо трохи для нього.
Звісно, якщо ми його знову побачимо. Така подорож вкрай важка для старої людини.

Ще один день майже пройшов. Сніг заспокоює світ за вікном, і моє серце з кожним ударом стає все важче. Кожна нова ніч ніби намагається стати найхолоднішою. Як би мені хотілося, щоб ти була поруч і зігрівала мене!

Амелія, твій стілець зламався. Я намагався його полагодити, але з моєю спиною... Хоча й викинути його я не можу. Він просто стоїть, немов пам'ятник спогадам про дні, що вже ніколи не повернуться. Що за огидний день.
Якби ти була тут, ти б змогла мене підбадьорити. Я знайшов би тебе в саду серед фіолетових квітів, які ти так любила; твоє волосся розвівалося б на вітрі, як пелюстки. Ти б обернулася, і світло в твоїх очах розтопило би увесь лід болю, що оселився в моєму серці.

Я хочу пам'ятати тебе такою ж прекрасною, як цей аметист. Бачити тебе, коли я дивлюся на зимові квіти, а не на уламки хиткого стільця.
Але це важко, тому що ти всюди. І в хорошому, і в поганому.
І все ж, якщо б я міг знову втекти з тобою, я б це зробив. Я б завжди вибирав тебе, мій маленький аметист.

Ти в кожному моєму подиху, в кожній моїй сльозинці й у всіх моїх снах наяву.